Celebrating Feminists’ Voices, Inspiring Global Peace

Long read

#PeaceNotProfit

Комерціалізація війни – політична економія капіталізму катастроф в Україні та за її межами

Спочатку аналіз був написаний англійською мовою. Таким чином, у зв’язку із зовнішніми перекладацькими послугами можуть виникнути розбіжності між англійською та українською версіями. Будь ласка, зверніться до англійської версії для отримання оригінального тексту.

Image credit: Flickr/Roberto Couse-Baker
Nela Porobić
14 February 2023

Поки вУкраїні триває війна, сьогодні вже приймаються рішення про те, як має виглядати процес реконструкції та відновлення. Підхід, що використовується для цього, ґрунтується на неоліберальному припущенні, що основою миру та розвитку є ринкова демократія і що рішення полягає у “залученні приватного капіталу”. Державний борг України стрімко зростає під виглядом “солідарності” та “підтримки”, це підштовхує Україну все глибше в боргову пастку і майже напевно направляє країну в бік тривалого шляху використання заходів жорсткої економії та економічних труднощів. Але це не єдиний шлях вперед. Ті, хто стверджує, що піклується про життя українців, повинні припинити покладатися на підхід, який комерціалізує шкоду і використовує війну як можливість заробляти гроші. Замість цього вони повинні переорієнтуватися на допомогу у встановленні миру в Україні та за її межами.

Досвід війни є всеосяжним. Це досвід, що змінює життя. Жодна країна, жодне суспільство, жодна громада, жодна людина лишається після цього тією самою якою була раніше. Однак, люди майже завжди плекають надію, що коли насильство припиниться, все повернеться до нормального життя, принаймні для тих, хто виживе. Але це майже ніколи не справджується, тому що війна і структурне та індивідуальне насильство, яке вона розв’язує, змінює цілі суспільства докорінно. Рідко це буває на краще.

Боснія і Герцеговина (БіГ), країна, з якої я родом, змінилася на гірше. Вона стала більш жорстокою, більш реакційною – політично, соціально та економічно виснаженою, позбавленою ресурсів та прогресивних ідей, спустошеною в частині населення. Але країна не повинна була стати гіршою, незважаючи на руйнування, яких вона зазнала. Те, де БіГ знаходиться сьогодні, є результатом політичних та економічних рішень, нав’язаних нашому суспільству як внутрішніми, так і міжнародними елітами. Це результат (без)дієвості Організації Об’єднаних Націй та її установ. Це результат економічних і політичних інтересів окремих країн і багатосторонніх організацій, таких як міжнародні фінансові інституції та Європейський Союз. Це результат дій вітчизняних еліт при владі, які замість того, щоб служити інтересам народу, прагнули заробити на наших стражданнях. Озираючись на майже 30 років наших спроб оговтатися від війни, можна майже з хірургічною точністю вказати на рішення і процеси, які привели нас туди, де ми є сьогодні.

Одна з речей, яка є абсолютно очевидною у випадку БіГ, полягає в тому, що прагнення трансформувати нашу політичну економіку та інтегрувати країну в глобальний капіталістичний ринок було набагато сильнішим, ніж бажання мати справу з наслідками війни. Серед багатьох гравців, які використовували БіГ як лабораторію для своїх (нео)ліберальних ідей про те, як має відбуватися відновлення, було не так багато тих, хто був зацікавлений у виявленні та усуненні першопричин насильства і війни.

Хоча ці гравці представляли свої зусилля як післявоєнну відбудову, насправді відбувалося щось зовсім інше. Процес відновлення та реконструкції був відокремлений від пережитого людьми досвіду війни та її руйнівних наслідків. Повоєнний перехід перетворився на зростання рівня бідності, деполітизацію, безправ’я, розчарування, а для більшості людей – на тривогу, смуток і злість. Відновлення стало примарним поняттям, доступним лише для небагатьох привілейованих, тих, хто зумів заробити як на руйнуванні, так і на відбудові.

Ми з Гораною Млінаревич, колегою-феміністкою, багато писали про досвід БіГ у серії есеїв, опублікованих WILPF (Міжнародна жіноча ліга за мир і свободу) у 2021 році. Наші роздуми в цій серії актуальні для розуміння зусиль і підходів до “реконструкції” України, які вже здійснюються, навіть попри те, що там триває війна. Незважаючи на часові, контекстуальні та геополітичні відмінності між цими двома війнами, існуючі структури, які керують війною, та гравці, які очолюють зусилля з “відновлення”, є схожими. Певний час здавалося, що жодна країна не може пережити щось значно гірше, ніж катастрофа процесу реконструкції та відновлення в БіГ, але, дивлячись на те, як розгортаються події в Україні, це може статися саме за таким сценарієм.

На жаль, для багатьох війна – це можливість

Війна є прибутковою справою для певних корпорацій, осіб та інституцій. Можливо, нам не вдасться переконати уряди в усьому світі, що інвестиції в соціальну інфраструктуру, піклування та екологічну стійкість – це те, що необхідно зробити для виживання планети, але їх не потрібно переконувати, щоб витрачати гроші на руйнування. Саме війни, а не добробут людей і планети, спонукають еліти до шаленого витрачання коштів.

За даними Deutche Welle, з моменту анексії Росією частин Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей прибутки підприємств нафтової промисловості зросли на 350 відсотків, а прибутки підприємств збройової промисловості – на 150 відсотків! Чим довше триває війна, тим більше грошей можна заробити, і не лише на продажі зброї Україні, а й усім іншим країнам, які прагнуть мілітаризації. Використовуючи війну в Україні як привід, країни-члени ЄС оголосили про збільшення своїх військових бюджетів майже на 200 мільярдів євро в найближчі роки, в той час як вони заявляють, що не мають грошей на соціальну інфраструктуру та державні послуги.

Ми також повинні пам’ятати, що Росія, другий за величиною торговець зброєю у світі, перебуває під санкціями. Хоча це і не зупинило всі продажі російської зброї, але на частину російського ринку вже може хтось претендувати. Звичайно, Сполучені Штати є головним претендентом на це місце, і “яструби” в Білому домі вже почали говорити про те, як використати ситуацію на користь американського військово-промислового комплексу.

Для приватних корпорацій та еліти багатьох західних урядів війна в Україні – це можливість заробити на ринку, на який перетворилася Україна, – ринку, який ще більше розшириться, коли почнеться відновлення. У (хибному) і безпристрасному геополітичному аналізі цих урядів це також можливість звести рахунки з Росією. Багато хто заявляє, що “ми всі разом вас підтримуємо”, але підтримка, що надається, вимагає ретельного вивчення та критичного осмислення.

У 2007 році канадська письменниця Наомі Кляйн опублікувала книгу “Доктрина шоку: зростання капіталізму катастроф“, в якій викриває експлуатацію глобальним капіталом людей і країн, що зазнали шоку від стихійних лих. Від Іраку до Нового Орлеана, вона показує, як глобальний капітал проникає і нав’язує свої неоліберальні ідеї країнам, містам і людям, які все ще оговтуються від шоку війни чи стихійних лих. Вона документує, як капіталісти використовують травматизацію людей для проштовхування законів і неоліберальної політики, які в іншому випадку не були б прийняті без супротиву – наприклад, нехтування трудових прав, глибоке скорочення соціальних витрат, виснаження суспільства і передача життєво важливих державних послуг приватним структурам. Кляйн каже, що комплекс капіталізму катастроф, як вона його називає, лише за кілька років розширив свої ринкові можливості з кінцевою метою впровадити модель комерційного уряду в повсякденне функціонування держави – іншими словами, приватизувати її.

Минуло близько 15 років відтоді, як Кляйн написала цю книгу. Відтоді й дотепер науковці та активісти продовжують викривати механізми капіталізму катастроф. Багато протестів по всьому світу були спрямовані проти неоліберальної політики. І якщо раніше масштаби руйнувань і виснаження наших державних секторів та соціальної інфраструктури, спричинені шкідливою неоліберальною політикою, були недостатньо зрозумілими, то під час пандемії COVID-19 вони, безумовно, стали дуже очевидними. Але, незважаючи на всі докази того, наскільки шкідливим є неолібералізм, здається, що він продовжує залишатися дуже популярним інструментом, який використовують багатосторонні організації, який радо підтримують так звані економічні експерти, і який старанно впроваджують наші уряди, що сьогодні, схоже, перебувають на службі у корпорацій, а не у людей.

Новий ринок для експлуатації

Через рік після початку російської агресії та незаконної анексії частини території України мало що може здивувати тих з нас, хто пережив війну та/або працює над її подоланням. Все це надто знайоме і надто передбачуване. Індивідуальні та суспільні травми є масовими; виснаження активістів та організаторів (особливо жінок) від спроб реагувати на всі гуманітарні потреби є відчутним; кількість українців, яких виганяють з їхніх домівок та змушують до переміщення, є пропорційною до величезного насильства, розв’язаного проти їхніх життів. Руйнування є масовими, перспективи на майбутнє – жахливими. Іншими словами, були створені умови для того, щоб капіталізм катастроф обрушився на країну. І це дійсно сталося.

Україна – це найновіша можливість для капіталізму катастроф. Хоча Україні неоліберальна політика не є чужою, лише зараз можна “проштовхнути” найбільш екстремальні інтервенції, оскільки люди – потенційні опоненти цієї політики, зайняті або виживанням, або намаганням утримати свої громади вкупі. Як і в більшості конфліктів, українські жінки несуть на собі основний тягар цієї вкрай необхідної і життєво важливої праці, яка не визнається і не враховується в політичному та економічному просторі, де обговорюються і приймаються рішення щодо відновлення. Як зазначила Ольга Георгієва, у свої статті, за результатами панельної дискусії “Транснаціональна феміністична солідарність на підтримку відновлення та боротьби України”: “Те, наскільки концепції відбудови України відображатимуть інтереси українських робітників, зокрема жінок, залежатиме від ступеня їхньої участі в перемовинах, а також від того, наскільки їхні голоси будуть почуті та визнані”.

Хибна дихотомія між економічним відновленням і миром

В Україні ми спостерігаємо, як процес планування реконструкції та відновлення – який має бути зосереджений на досягненні сталого миру, заснованого на повсякденних реаліях тих, хто страждає, підміняється прагненням до максимізації прибутку. Схоже, що замість тих, хто найбільше постраждав, порядок денний для досягнення миру в Україні визначають саме міжнародні фінансові інституції (МФІ), інвестиційні фонди та інші приватні суб’єкти. Але вони не розголошують, що саме вони це роблять. Замість цього вони проводять хибний поділ між офіційними мирними переговорами (які ніде не ведуться) та інтервенціями з економічного відновлення, зображуючи їх як два абсолютно різні процеси.

У той час як відповідальність за мирні переговори (коли вони відбудуться) залишається за “важливими” людьми в уніформі в супроводі дипломатів, економічні інтервенції, що відбуваються, зображуються як “об’єктивний” курс дій, позбавлений фінансових інтересів та ідеології тих, хто їх планує, і не пов’язаний з миром, окрім як з елементом реконструкції. Таким чином, між мирними переговорами, зарезервованими для “важливих” людей, і економічними інтервенціями, зарезервованими для “експертів”, для тих, хто найбільше постраждав від війни, насправді не залишається місця, щоб вплинути на те, як буде здійснюватися перехід від війни до миру. Вони не мають права голосу в сфері політичної економії, яка лежатиме в основі переходу від війни до миру, незважаючи на те, що саме їхня праця, яку роблять непомітною, зараз утримує цілі громади по всій Україні.

Наслідки таких підходів дуже помітні в БіГ сьогодні, через 30 років після війни. Вони проявляються у домінуванні неоліберальних ідей прибутковості над людьми, а також у безперервному продукуванні кризи місцевою та міжнародною елітою як інструменту утримання влади, а отже, ресурсів і багатства. Якщо підхід застосований у БіГ близько 30 років тому, схожий на підхід застосований в Україні сьогодні, чи можемо ми дійсно очікувати іншого результату?

Дозволивши міжнародним фінансовим інституціям, інвестиційним фондам, приватним суб’єктам та іншим багатостороннім організаціям, які мають власні фінансові та політичні інтереси, визначати порядок денний для “відновлення” – а отже, і для миру, Україна, як і багато інших країн, що опинилися в подібній ситуації раніше, відмовиться від свого права формувати внутрішню політику в найкращих інтересах народу. Вона також відмовиться від права народу впливати на прийняття рішень щодо політичної економіки країни через демократичний і прозорий процес. Те, як країни вирішують формувати політичні, економічні та соціальні процеси, як різні частини одного цілого, щоб провести їх через процес відновлення, має значення. Це має велике значення. Насправді не існує лінії поділу між політичними та економічними аспектами переходу від війни до миру. Це хибна дихотомія. У той же час, більшість постраждалих людей перебувають за межами простору прийняття рішень. Щонайбільш, їхнє залучення є шаблонним.

У розпал війни, звісно, надзвичайно складно ретельно вивчати процес (пере)формування політичної економіки країни, на що саме і розраховують прихильники шокової доктрини. Це просто не відчувається достатньо нагальним, активістам бракує простору часу та енергії для цих думок, або їх активно утримують поза межами простору прийняття рішень. Тим же, хто знаходить в собі сили і бажання займатися цими питаннями, кажуть, що “зараз не часі”, а будь-яка опозиція до впроваджуваної політики зображується як непатріотична.

Але річ у тім, що немає ніякого “потім”. Наше майбутнє формується в той самий час, коли вбивають наше сьогодення. Воно формується в далеких містах, (переважно) білими чоловіками середнього віку, в середовищі, стерилізованому не лише смертю і руйнуванням, але й нашим повсякденним життям і реаліями.

На жаль, ми бачимо як значна частина такого підходу реалізується в Україні, так, ніби так звана міжнародна спільнота не винесла уроків з багатьох конфліктів, які вона спричинила та/або в які вона втручалася раніше.

Отримання прибутку від підтримки

Україна стикається з гострою економічною та соціальною кризою. Через безжальні атаки Росії на цивільну інфраструктуру, а також через те, що економіка не в змозі функціонувати за даних обставин, країна стоїть на порозі неминучого соціального та економічного колапсу.

За оцінками, базові, невійськові бюджетні потреби України у фінансуванні становлять понад 3 мільярди доларів США на місяць. За оцінками Світового банку, витрати на реконструкцію становлять близько 350 мільярдів доларів США, тоді як український уряд заявляє, що загальна сума може сягнути 750 мільярдів доларів США. Зважаючи на те, що миру не на горизонті не спостерігається, а Росія продовжує атакувати Україну, немає жодного способу дізнатися, якою буде остаточна ціна катастрофи. Крім того, ці оцінки, ймовірно, враховують лише фізичну інфраструктуру і не враховують втрачених або зруйнованих життів, втрачених можливостей у сфері освіти та навчання, довгострокового впливу на загальний стан здоров’я українського народу та загальної травматизації – все це призводить до довгострокових економічних і соціальних витрат для суспільства.

Можна було б подумати, що порівняно з іншими поточними конфліктами, масова підтримка України мала б змінити ситуацію на краще. Але без жодної перспективи миру – і з такою кількістю гравців, які активно протидіють будь-яким спробам домовитися про рішення – у поєднанні з тим фактом, що значна частина грошей, виділених під виглядом солідарності, насправді є кредитами, гроші, які вливаються в Україну, насправді створюють дуже жахливу картину. Так звана солідарність повільно, але впевнено перетворюється на боргову пастку для України.

Нещодавно створена база даних Кільського інституту світової економіки дозволила відстежити використання 84,2 млрд євро у вигляді міжурядових зобов’язань у період з січня по серпень 2022 року (станом на січень 2023 року). Це вражає, але варто звернути увагу на те що написано “дрібним шрифтом”. Незважаючи на всі голосні публічні заяви щодо солідарності та підтримки України, так звана солідарність не простяглася так далеко, аж до списання боргу. Скоріше, “солідарність” мала змішаний характер. Частково це була допомога, але набагато більше надійшло у вигляді нових грантів і кредитів або військової підтримки.

Якщо ми подивимося на дані трійки найбільших прихильників України – США, Великої Британії та Канади – то побачимо, що набагато більше коштів було виділено на військову та фінансову допомогу, тобто нові гранти, кредити та кредитні гарантії, ніж на гуманітарну допомогу. Так, наприклад, США надали Україні 15,053 млрд євро фінансової допомоги порівняно з 9,906 млрд євро гуманітарної допомоги. Велика Британія надіслала Україні 0,398 млрд євро гуманітарної допомоги, тоді як фінансова підтримка була значно більшою – 2,555 млрд євро; а гуманітарна допомога Канади склала 0,288 млрд євро порівняно з фінансовою підтримкою у розмірі 2,139 млрд євро. Військова підтримка всіх трьох країн значно перевищує гуманітарну.

Якщо взяти Європейський Союз (ЄС), то з 19,7 млрд євро, які ЄС мобілізує у 2022 році, 16,7 млрд євро – це фактично нові кредити та гранти. 7,2 млрд євро з цих грошей надходять у вигляді мікрофінансової допомоги, яка є особливим видом підтримки ЄС, що надається за умови наявності кредитної угоди з Міжнародним валютним фондом (МВФ) та задовільного послужного списку у впровадженні обумовлених МВФ реформ у країні, які вже негативно позначилися на житті людей, зокрема, жінок. І це було ще до вторгнення Росії.

З 19,7 млрд євро 3,1 млрд євро припадає на військову підтримку, що надається в рамках структури, що має цинічну назву “Європейський фонд миру”. Ці гроші насправді не йдуть Україні, а використовуються для відшкодування країнам-членам ЄС за їхню військову підтримку України в натуральній формі, що фактично означає, що підтримка, якою вихваляються країни-члени ЄС, є старою доброю торгівлею зброєю, одягненою у форму (мілітаризованої) солідарності. Лише невелика частина з 19,7 млрд євро йде на таку необхідну підтримку громадянського суспільства, а саме 31 млн євро, якщо бути точним.

На 2023 рік, Європейська комісія запланувала 18 мільярдів євро які будуть розподілені протягом року у вигляді пільгових кредитів, що підлягають погашенню протягом максимум 35 років, починаючи з 2033 року. Крім того, Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) виділив 2,2 млрд євро на кредити, а Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) запланував 2 млрд євро на підтримку стійкості та засобів до існування в Україні та постраждалих країнах. Що стосується Групи Світового банку (СБ), то станом на січень 2023 року вона розподілила 16 з 18 мільярдів доларів США, мобілізованих нею для фінансування заходів реагування на надзвичайні ситуації.

Фінансова підтримка надається у координації з міжнародними фінансовими організаціями, головним чином МВФ та Світовим банком. Як зазначалося вище, мікрофінансова допомога ЄС безпосередньо пов’язана зі здатністю України виконувати умови МВФ. Отже, варто розглянути, які умови МВФ висуває до України. Згідно з інформацією на сайті Фонду, на сьогоднішній день МВФ виділив 1,4 мільярда доларів США в якості екстреного фінансування і ще 1,3 мільярда доларів США очікується в рамках новоствореної програми “продовольчого шоку“. Крім того, у грудні 2022 року уряд України звернувся до МВФ з проханням про впровадження чотиримісячної Моніторингової програми за участю правління Фонду (PMB). Ключові заходи в рамках PMB включають мобілізацію доходів та пожвавлення внутрішнього боргового ринку, підготовку стратегії фінансового сектору, а також підвищення прозорості та врядування. PMB означає, що МВФ та Україна координуватимуть фіскальну, монетарну та інші політики з метою підтримки “макроекономічної та фінансової стабільності” України.

Якщо ви не є економістом, нелегко зрозуміти, що ховається за цими дещо складними словами. Що МВФ має на увазі під макроекономічною стабілізацією? Ну, серед іншого, схоже, це означає скорочення та реформування соціальних витрат. Український уряд погодився розпочати роботу над планом післявоєнної реформи соціальної допомоги, щоб привести її у відповідність до вимог підтримки фіскальної стабільності. Простіше кажучи, це означає скорочення соціальної допомоги, і, можливо, не лише її. Болісна історія взаємодії України з МВФ почалася ще в 1994 році, коли перша позика МВФ була обумовлена, серед іншого, скороченням субсидій та запровадженням адресної допомоги населенню, прискоренням приватизації державних підприємств, зменшенням дефіциту державного бюджету та дерегуляцією. Основна мета такого підходу – забезпечити достатню стабільність економіки та бюджету України для погашення зростаючого боргу, незважаючи на витрати для населення в цілому. Скорочуючи державні витрати на охорону здоров’я, освіту, соціальне забезпечення тощо, уряд покладається на приватний сектор, який має заповнити цю прогалину.

Солідарність як боргова пастка

Підтримка, що надається Україні, не повинна розглядатися як солідарність. Солідарність вимагала б, щоб хтось зробив усе можливе, щоб зупинити війну в якості першого кроку у допомозі Україні. Те, що ми бачимо тут, – це холодне і прораховане отримання прибутку. Умови, які ставляться до цієї так званої “підтримки”, що супроводжується політичним, економічним і соціальним (ре)інжинірингом українського суспільства, без ефективного залучення тих, хто найбільше постраждав від війни, скоріше зашкодять, ніж допоможуть українцям.

Усі ці нові боргові гроші – лише верхівка айсберга. Вони накладаються на вже існуючий державний борг України, який у 2021 році склав 71,71 мільярда доларів США. І ми можемо очікувати, що протягом наступних кількох років він збільшиться ще більше. Ще у 2015 році Олександр Кравчук, український економіст, попереджав, що Україну підштовхують до “грецького сценарію”, коли “фінансова допомога надається в обмін на жорсткі соціально-економічні заходи, і в результаті країна залишається не тільки в стані соціально-економічної кризи, але й з портфелем багатомільярдних боргів”.

Зростаючий борг України стане потужним дисциплінарним інструментом в руках МФО. Війна в Україні не відбувається поза межами способу дій “глобальних держав” і капіталізму в цілому. Нам не потрібно чекати 20 років, щоб зрозуміти наслідки такого підходу, за допомогою якого міжнародна спільнота, у всіх її формах і видах, замість того, щоб наполягати на мирі, наполягає на боргах. Ми можемо поглянути на результати неоліберального наступу на країни Латинської Америки; наслідки програм структурної перебудови на африканському континенті; або навіть нещодавнє банкрутство Шрі-Ланки, останньої жертви боргової пастки, з катастрофічними наслідками для народу. Інші приклади можна знайти в країнах Східної Європи та їх досвіді переходу до ринкової економіки – досвід, з яким Україна вже знайома.

На жаль, шлях, на який підштовхують Україну, дуже зрозумілий. Такий підхід не лише штовхне Україну ще глибше у боргову пастку, але й майже напевно відправить країну довгим шляхом заходів жорсткої економії та економічних труднощів з тим, щоб кредитори могли забезпечити належне погашення своїх так званих солідарних запозичень, адже саме для цього, зрештою, і існують обумовлені кредити. Як чітко зазначено на сайті МВФ, це заходи, “покликані захистити ресурси МВФ, гарантуючи, що платіжний баланс країни буде достатньо сильним, щоб дозволити їй виплатити кредит”. І Україна виплатить.

Країна на аутсорсингу

Незважаючи на накопичений величезний борг, грошей, які надаються Україні в борг, недостатньо для підтримки величезної воєнної економіки, яку має утримувати український уряд. Оскільки війна затягується, а мирний процес, який заслуговує на довіру, або навіть серйозні спроби домовитися про припинення вогню відсутні, Україна не має іншого вибору, окрім як продовжувати шукати більше грошей, щоб вижити в умовах воєнного часу та утримати економіку на плаву.

Чи то даний підхід, породжений чистим відчаєм, чи то справжніми ідеологічними та політичними переконаннями (ймовірно, і те, і інше), але президент України Володимир Зеленський старанно дотримується неоліберального рецепту. Він звернувся за підтримкою до приватних структур. Він звернувся до Нью-Йоркської фондової біржі з повідомленням, що процес відновлення в Україні – це можливість для корпорацій “інвестувати в проєкти вартістю в сотні мільярдів доларів, щоб розділити з нами [українським народом] перемогу”.

Щоб відповісти на запрошення, його уряд за підтримки WPP, однієї з провідних комунікаційних компаній у світі, запустив онлайн-платформу під назвою Advantage Ukraine з обіцянками, що Україна є “найбільшою можливістю в Європі з часів Другої світової війни”. Платформа запрошує підприємців інвестувати в сотні проектів, а натомість пропонує їм дерегуляцію та фінансові стимули, до десяти років звільнення від податку на прибуток підприємств, до 500 дозволів на державні бізнес-послуги та багато іншого з неоліберального “меню”. В інвестиційному “меню” – військова промисловість, природні ресурси, енергетика, логістика та інфраструктура, агропромисловий комплекс, енергетика та багато іншого.

Відповідно до цього підходу, у листопаді 2022 року Міністерство економіки України підписало Меморандум про взаєморозуміння з BlackRock, найбільшим у світі інвестиційним фондом, який управляє активами на суму 8,5 трильйонів доларів США, а також, до речі, володіє 7,7% WPP. Меморандум передбачає, що BlackRock надаватиме консультативну допомогу Україні у розробці спеціальної платформи для залучення приватного капіталу для відновлення та підтримки економіки України. Іншими словами, на BlackRock покладається відповідальність за створення та управління міжнародним інвестиційним фондом для відновлення України.

Компанія BlackRock має неоднозначний характер. Минулого року феміністки з усього світу об’єдналися, вимагаючи від ООН Жінки припинити партнерство з BlackRock через її “добре відомий досвід надання пріоритету прибутку над правами людини та екологічною доброчесністю“. Глобальна кампанія під назвою “Корпоративна підзвітність” внесла компанію BlackRock до корпоративної зали ганьби за її роль у спричиненні кліматичної катастрофи, інвестиції у виробництво зброї та роль у мілітаризації, а також багато іншого. Організація CODEPINK також проводить кампанію проти BlackRock за її інвестиції у виробництво зброї, а

Jubilee Debt Campaign стверджує, що BlackRock наживається на борговій кризі в Замбії.

Нам, мабуть, навіть не вистачить уяви, щоб зрозуміти розмір потенційного прибутку BlackRock від війни в Україні та особливого становища, наданого їй українським урядом. Але що ми точно знаємо, так це те, що перед нами повністю приватизований план відновлення. Країна віддана на аутсорсинг.

Неолібералізм 101

Дотримуючись своєї обіцянки надати “найбільшу можливість” приватним суб’єктам заробляти гроші, український уряд подвоїв неоліберальну політику, яку він запровадив за багато років до початку другого раунду російського вторгнення в лютому 2022 року. У серпні минулого року український парламент ухвалив Закон № 5371 драконівське втручання в трудові права. Цей закон, який був запропонований ще у квітні 2021 року, але не був прийнятий через відсутність достатньої політичної підтримки, виводить тих, хто працює в малих і середніх компаніях (до 250 працівників), з-під дії чинного трудового законодавства країни. Це означає, що понад 70 відсотків української робочої сили тепер змушені працювати в системі, де їхні контракти – а також права та обов’язки, які зазвичай обговорюються колективно, такі як заробітна плата, робочий час, відпустка, лікарняні та пільги – будуть предметом індивідуальних переговорів між роботодавцем і працівником. Прийняття Закону 5371 відбулося після того, як трудові права вже були суттєво обмежені. Попередні втручання в трудове законодавство ускладнили об’єднання в профспілки, запровадили “призупинення зайнятості”, що дозволяє роботодавцю призупинити роботу та заробітну плату працівника на тривалий період часу, закріпили право роботодавців в односторонньому порядку призупиняти дію колективних договорів тощо. Такі види втручань є класичним неолібералізмом.

Існує достатньо свідчень отриманих з інших контекстів, щоб зрозуміти, чим закінчаться подібні втручання в трудове законодавство. Вони призведуть до нестабільності та ще більшої нерівності, а втрачену владу робітникам буде важко відновити. Динаміка влади між робітником і капіталістом вже є асиметричною, що робить трудове законодавство і профспілки, які принаймні забезпечували певний колективний захист і чисельну перевагу, надзвичайно важливими. Цей захист зараз відсутній для значної частини української робочої сили. Без колективного захисту роботодавець (капіталіст) може вільно вирішувати, що для нього є пріоритетом: гідна заробітна плата чи максимізація прибутку. Хороший капіталіст завжди обирає прибуток.

Ми також знаємо, що це означатиме для жінок та інших людей, які й так мають дуже мало “козирів” у переговорах. В інших контекстах, де війна навіть не була обтяжливим фактором, неоліберальний наступ на трудові права призвів до подальшого знецінення праці жінок, збільшення частки неповної зайнятості, ще нижчих зарплат, відсутності захисту від сексуальних та інших форм домагань, звільнень, що призводять до економічної залежності, збільшення обов’язків по догляду за дітьми, а також зростання неформальних і гнучких трудових угод. Все це штовхає жінок та інші маргіналізовані групи до бідності, незахищеності та нестабільності.

Залучення приватного капіталу на користь миру

Незважаючи на те, що неолібералізм був рушійною силою багатьох криз, неоліберальні ідеї продовжують пронизувати сучасні підходи до післявоєнного відновлення та реконструкції. Аналітичні центри, незалежні так звані експерти, приватні банки, міжнародні фінансові установи та урядовці сповнені “добрими порадами”, які зводяться до дерегуляції, приватизації та ринкових рішень. Черга тих, хто підтримує неоліберальну економічну політику – довга. В одному з аналітичних документів, виданих Центром досліджень економічної політики (CEPR), наприклад, пропонують такі дружні поради:

Обставини в Україні вимагають більш ринкових механізмів розподілу ресурсів для забезпечення економічно ефективних рішень, які не перевантажують державні органи, не загострюють існуючі проблеми (такі як корупція) і не заохочують (тіньову) діяльність на чорному ринку. З цією метою слід прагнути до широкої радикальної дерегуляції економічної діяльності [виділено автором], уникати контролю над цінами та сприяти продуктивному перерозподілу ресурсів.

Залучення приватного капіталу та інвестицій для відновлення та запобігання конфліктам і насильству не є новою моделлю. Міжнародні фінансові інституції, зокрема, Світовий банк, вже давно виступають за такий підхід. Цей підхід базується на неоліберальному припущенні, що беззаперечною основою миру і розвитку як всередині держав, так і між ними є ринкова демократія, і що рішення полягає у “використанні приватного капіталу” і розвитку “здорового приватного сектору”. Що не обговорюється Світовим Банком та іншими прихильниками цього підходу, так це те, що приватний сектор керується максимізацією прибутку і зростання, а не суспільними потребами, і що допомога суспільству у відновленні після війни, якщо вона робиться в інтересах людей, як правило, не підходить для отримання прибутку.

Комерціалізація шкоди та порушень

Ті, хто пропагує ринкові рішення, мають чітке уявлення про те, як вони бачать ринок і яку роль він відіграє. Вони кажуть, що ринок – це не про розподіл, а про ефективність, і що проблема розподілу – це політична проблема. У капіталістичному світі ринок є настільки ефективним, наскільки він генерує прибуток і зростання. Тож, як капіталізм заробляє на шкоді та порушеннях?

Давайте розглянемо, як би виглядало ефективне, ринкове вирішення багатьох проблем, з якими стикається країна, що перебуває в стані конфлікту або постконфліктної ситуації. Візьмемо, наприклад, відбудову житла. Якщо війна відбувається в населених пунктах, як це сталося в Україні та БіГ, то руйнування житла є масовим. Але з ринкової точки зору, існує обмежена кількість прибутку, яку можна отримати від потреби людей у відбудові своїх домівок. Досить скоро цей “ринок” буде насичений, і приватні інвестори почнуть звертати увагу на те, що приносить реальний прибуток: дорогі квартири і розкішні комплекси. Вони будуватимуться спочатку для того, щоб розмістити всіх іноземців, які приїжджатимуть до країни, щоб “допомогти” у її відбудові, а потім стануть інвестиційною можливістю для тих небагатьох, хто зумів обернути повоєнний період на свою економічну вигоду. Гідне і доступне життя для тих, хто оговтується від війни, досить скоро зникне з їхнього поля зору. Можливо, в Україні це вже сталося. За словами Олександра Колесніченка, у грудні 2022 року український парламент в оперативному порядку змінив містобудівне законодавство, надавши “безпрецедентні повноваження будівельній галузі України”, яка, схоже, поклала око на історичні будівлі та їхні привабливі місця розташування, шукаючи можливості перетворити їх, серед іншого, на багатоповерхові житлові комплекси.

Погляньмо також на сферу охорони здоров’я. У післявоєнному суспільстві охорона здоров’я, з капіталістичної точки зору, може бути дуже привабливим ринком. Країни, що виходять з конфлікту, зазвичай надзвичайно потребують спеціалізованої медичної допомоги. Але люди, які втратили все і прагнуть відновити своє життя, зазвичай не мають коштів, щоб оплатити ці послуги, та й не повинні їх мати. Країни, що виходять з війн, повинні надавати пріоритет значним державним інвестиціям у сектор охорони здоров’я. Але в короткостроковій перспективі ці інвестиції принесуть дуже мало прибутку або взагалі не принесуть його. Однак у довгостроковій перспективі ці інвестиції можуть принести величезну користь суспільству. Вони можуть призвести до появи здоровіших людей, здатних працювати і брати участь у демократичних процесах. Вони можуть сприяти зменшенню навантаження на жінок, пов’язаного з доглядом за хворими, звільняючи їхній час, енергію та ресурси для участі в суспільному житті. Але хоча суспільні вигоди можуть бути численними, інвестиції в універсальну охорону здоров’я не наповнять кишені жодної приватної структури, а це означає, що, швидше за все, армія приватних структур, на яких BlackRock може “натиснути”, не буде зацікавлена в забезпеченні універсальної охорони здоров’я. Вони будуть зацікавлені в отриманні прибутку, а прибуток можна знайти в приватних лікарнях, приватних аптеках, приватному догляді, і все це за приємною, ринково конкурентною ціною, якою зможуть користуватися лише ті, хто може собі це дозволити.

Нам потрібна зміна парадигми

Виявляється, що мир – це дуже політична річ. Те, як формуються наші суспільства під час і після війни, в політичному, соціальному та економічному сенсі, є питанням ідеології, вибору, пріоритетів, інтересів і, зрештою, того, яке бачення реконструкції та відновлення існує. Більш за все, йдеться про те, хто має право створювати це бачення, а хто буде виключений з цього процесу.

Іноді механізми неолібералізму та капіталізму катастроф залишаються непомітними і підступними, прикриваючись гучними словами на кшталт економічного процвітання, розвитку, підзвітності, верховенства права, або навіть технічними термінами на кшталт макроекономічної та фіскальної стабільності. Зміни можуть розтягнутися на довший період часу, що ускладнює розуміння потенційною опозицією повного обсягу їхніх наслідків. В Україні це не так. Під прикриттям війни та відновлення відбувається неоліберальна повномасштабна атака на українське суспільство, і вона відбувається відкрито. Неоліберальні рішення не мають нічого спільного з припиненням війни, але матимуть повне відношення до миру, до того, яким життям зможе жити народ України, коли війна припиниться, і хто буде контролювати його життя.

Світ бачив одну війну і одну спробу відновлення занадто добре, щоб знати, що неоліберальний підхід не тільки не працює, але й погіршує ситуацію. І справи в Україні та в усьому світі йдуть від гіршого до гіршого. Війна в Україні розгортається на тлі швидкозмінної глобальної динаміки та поглиблення кризових явищ. Дехто, як, наприклад, історик Колумбійського університету Адам Туз, називає нинішній контекст полікризою. Він стверджує, що в умовах полікризи потрясіння відчуваються по-різному в різних частинах світу, але коли вони взаємодіють, ціле стає гіршим, ніж сума його складових.

Ми не знаємо, куди ця полікриза нас приведе. Здається, що до нічого хорошого. Світ у вогні, і, на жаль для народу України, він опинився посеред цього всього. Війна в Україні поставила світ на межу тотальної ядерної війни. Вона сприяла масовій мілітаризації в усьому світі, нівелювала відновлення після COVID-19 і поставила на паузу порятунок нашої планети від зміни клімату та руйнування довкілля. Ми не можемо дозволити собі таку паузу. Більше того, політична та економічна еліта Європейського Союзу, Сполучених Штатів, Китаю та інших країн використовує імперіалістичну агресію Росії проти України, щоб утвердити своє місце та/або домінування в цьому швидкозмінному контексті. Можливо, нарешті усвідомивши, що ресурси Землі обмежені, гра за решту ресурсів – нафту, газ, деревину, мінерали, воду, кобальт, літій – розпочалася! Політичні та економічні еліти, прикриваючись такими великими поняттями, як національні держави і національна ідентичність, навіть справедливість і солідарність, підштовхують мільйони людей у країнах, які вони, як вони стверджують, представляють, до прірви. З ескалацією війни в Україні загострюються і всі інші кризи, з якими ми спільно стикаємося.

У всьому світі люди борються з інфляцією та бідністю. Багато країн з низьким і середнім рівнем доходу, які вже зіткнулися з кризою суверенного боргу, спричиненою як безвідповідальним кредитуванням, так і масовим впровадженням неоліберальних порядків денних, посиленим кризою COVID-19, платять величезну ціну за війну, до якої вони не мають жодного відношення. Війна в Україні має серйозні наслідки як для енергетичної, так і для продовольчої безпеки. Ціни на основні продукти харчування, нафтопродукти та сільськогосподарську сировину різко зросли, що призвело до гострої нестачі продовольства, особливо в країнах Африки на південь від Сахари.  За даними Всесвітньої продовольчої програми, наслідки війни в Україні поставили під загрозу 345 мільйонів людей. Зі зростанням міжнародних цін на нафту і газ існує також високий ризик того, що країни Глобального Півдня опиняться в економічній кризі на додачу до тієї, що вже спричинена COVID-19. У таких ситуаціях країни змушені звертатися до міжнародних кредиторів, таких як МВФ, щоб стабілізувати свої фінанси. Але ця “підтримка” матиме політичну, економічну та соціальну ціну, яку ніхто не повинен змушувати платити.

Це не звичайні обставини, і очевидно, що так далі тривати не може. Нам потрібна зміна парадигми.

Країни та організації, які стверджують, що піклуються про життя українців, повинні припинити покладатися на підхід, який комерціалізує шкоду і використовує війну як можливість заробляти гроші. Замість цього вони повинні переорієнтуватися на допомогу у встановленні миру в Україні. З кожним днем, що минає в Україні, без жодних серйозних спроб побудувати мир, ми бачимо нові загрози, від роботів-вбивць до ядерної зброї. Ми бачимо обстріли будинків, лікарень, шкіл, інфраструктури водопостачання та санітарії. Ми бачимо руйнування навколишнього середовища. Ніяка серйозна реконструкція фізичної інфраструктури чи життя людей не може відбутися, поки тривають вбивства. Країни, які підтримують Україну, повинні використовувати свою фінансову допомогу для того, щоб Україна могла зосередитися на розвитку здорового державного сектору, який є інструментом гендерно-справедливого миру, відновлення соціальної довіри та стабільності, а також забезпечення ефективного та адекватного забезпечення соціальних та економічних прав.

Замість того, щоб створювати борги, експлуатувати людей і природу, ми повинні працювати над створенням умов, які допоможуть людям у всьому світі відновитися після руйнувань, спричинених війнами. Ці умови не можуть бути створені, якщо ми продовжуватимемо нарощувати борги, чекаючи на прибуток від них. Борг не є інструментом, який принесе стійкий мир в Україні чи деінде. Ми повинні вимагати списання боргів для всіх країн, які опинилися в борговій пастці, створеній безвідповідальним і несправедливим кредитуванням, недемократичними і непрозорими процесами, які переміщують гроші з державних секторів в приватні кишені. Настав час списати весь суверенний борг, накопичений через експлуататорські відносини між позичальником і кредитором, щоб країни могли зосередитися на подоланні численних криз, з якими вони стикаються.

Ми повинні відійти від неоліберальних рішень і фіксації приватної власності, приватних структур і зростання як наріжних каменів розвитку, зосередившись на реальній солідарності, колективних діях та інтересах, а також на стійких і справедливих міжнародних відносинах.

Відхід від неоліберальних рішень вимагає, в ширшому сенсі, систематичного аналізу соціально-економічних умов для розбудови справжньої солідарності. Розуміння того, що мілітаризм, патріархат, імперіалізм, колоніалізм і капіталізм є структурами, які спираються на війну і процвітають на ній, є важливим для протистояння тим, хто пропагує ці парадигми, і розробки альтернативних рамок для дій. Ми не зможемо побудувати сталий мир в Україні чи деінде, якщо продовжуватимемо покладатися на те, що структури, які завдають шкоди в першу чергу, врятують нас від цієї шкоди. Натомість, ми повинні одночасно працювати над скасуванням цих структур насильства і натомість будувати системи солідарності та піклування.

Share the post

Nela Porobić

Your donation isn’t just a financial transaction; it’s a step toward a more compassionate and equitable world. With your support, we’re poised to achieve lasting change that echoes through generations. Thank you!

Thank you!

Melissa Torres

VICE-PRESIDENT

Prior to being elected Vice-President, Melissa Torres was the WILPF US International Board Member from 2015 to 2018. Melissa joined WILPF in 2011 when she was selected as a Delegate to the Commission on the Status of Women as part of the WILPF US’ Practicum in Advocacy Programme at the United Nations, which she later led. She holds a PhD in Social Work and is a professor and Global Health Scholar at Baylor College of Medicine and research lead at BCM Anti-Human Trafficking Program. Of Mexican descent and a native of the US/Mexico border, Melissa is mostly concerned with the protection of displaced Latinxs in the Americas. Her work includes training, research, and service provision with the American Red Cross, the National Human Trafficking Training and Technical Assistance Centre, and refugee resettlement programs in the U.S. Some of her goals as Vice-President are to highlight intersectionality and increase diversity by fostering inclusive spaces for mentorship and leadership. She also contributes to WILPF’s emerging work on the topic of displacement and migration.

Jamila Afghani

VICE-PRESIDENT

Jamila Afghani is the President of WILPF Afghanistan which she started in 2015. She is also an active member and founder of several organisations including the Noor Educational and Capacity Development Organisation (NECDO). Elected in 2018 as South Asia Regional Representative to WILPF’s International Board, WILPF benefits from Jamila’s work experience in education, migration, gender, including gender-based violence and democratic governance in post-conflict and transitional countries.

Sylvie Jacqueline Ndongmo

PRESIDENT

Sylvie Jacqueline NDONGMO is a human rights and peace leader with over 27 years experience including ten within WILPF. She has a multi-disciplinary background with a track record of multiple socio-economic development projects implemented to improve policies, practices and peace-oriented actions. Sylvie is the founder of WILPF Cameroon and was the Section’s president until 2022. She co-coordinated the African Working Group before her election as Africa Representative to WILPF’s International Board in 2018. A teacher by profession and an African Union Trainer in peace support operations, Sylvie has extensive experience advocating for the political and social rights of women in Africa and worldwide.

WILPF Afghanistan

In response to the takeover of Afghanistan by the Taliban and its targeted attacks on civil society members, WILPF Afghanistan issued several statements calling on the international community to stand in solidarity with Afghan people and ensure that their rights be upheld, including access to aid. The Section also published 100 Untold Stories of War and Peace, a compilation of true stories that highlight the effects of war and militarisation on the region. 

IPB Congress Barcelona

WILPF Germany (+Young WILPF network), WILPF Spain and MENA Regional Representative

Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Mauris facilisis luctus rhoncus. Praesent eget tellus sit amet enim consectetur condimentum et vel ante. Nulla facilisi. Suspendisse et nunc sem. Vivamus ullamcorper vestibulum neque, a interdum nisl accumsan ac. Cras ut condimentum turpis. Vestibulum ante ipsum primis in faucibus orci luctus et ultrices posuere cubilia curae; Curabitur efficitur gravida ipsum, quis ultricies erat iaculis pellentesque. Nulla congue iaculis feugiat. Suspendisse euismod congue ultricies. Sed blandit neque in libero ultricies aliquam. Donec euismod eget diam vitae vehicula. Fusce hendrerit purus leo. Aenean malesuada, ante eu aliquet mollis, diam erat suscipit eros, in.

Demilitarisation

WILPF uses feminist analysis to argue that militarisation is a counter-productive and ill-conceived response to establishing security in the world. The more society becomes militarised, the more violence and injustice are likely to grow locally and worldwide.

Sixteen states are believed to have supplied weapons to Afghanistan from 2001 to 2020 with the US supplying 74 % of weapons, followed by Russia. Much of this equipment was left behind by the US military and is being used to inflate Taliban’s arsenal. WILPF is calling for better oversight on arms movement, for compensating affected Afghan people and for an end to all militarised systems.

Militarised masculinity

Mobilising men and boys around feminist peace has been one way of deconstructing and redefining masculinities. WILPF shares a feminist analysis on the links between militarism, masculinities, peace and security. We explore opportunities for strengthening activists’ action to build equal partnerships among women and men for gender equality.

WILPF has been working on challenging the prevailing notion of masculinity based on men’s physical and social superiority to, and dominance of, women in Afghanistan. It recognizes that these notions are not representative of all Afghan men, contrary to the publicly prevailing notion.

Feminist peace​

In WILPF’s view, any process towards establishing peace that has not been partly designed by women remains deficient. Beyond bringing perspectives that encapsulate the views of half of the society and unlike the men only designed processes, women’s true and meaningful participation allows the situation to improve.

In Afghanistan, WILPF has been demanding that women occupy the front seats at the negotiating tables. The experience of the past 20 has shown that women’s presence produces more sustainable solutions when they are empowered and enabled to play a role.

Skip to content